За день до

«Моя [93] бригада ["Холодний Яр"] виїхала 22 лютого до східного кордону України. 23 вже були на місці й в той день відбулася остання мирна розмова з близькою людиною, яка закінчилася словами "за місяць я повернуся додому". Надія, що повномасштабного вторгнення не буде жила до останнього, але коли ми були вже біля кордону і побачили очі мешканців міст та сіл, все стало зрозумілим, вони знають, що буде далі. Не дивлячись на це, надія ще трішки проглядалася і я сказав близьким, що скоро буду з ними вдома».

Другий та третій дні

Зі спогадів Фенікса це були дуже важкі дні.

«Ці дні були витрачені на дорогу, яка стала випробування для нас всіх. Провізія не була розрахована на таке довге переміщення, хлопці їли раз на добу та наскільки було можливо економили воду.

Далі була тільки дорога».

Ранок четвертого дня

«Відбулося перше зіткнення з колоною противника (3 танка, 4 "БМП-2" та "МТ-ЛБ" особового складу близько 100 людей) в районі села Турове.

Наша вдала засідка зіграла ключову роль, трьома машинами "БМП-2" ми з моїми побратимами влаштували справжнє пекло окупантам. Нами було підбито 2 танки й 3 "БМП-2".

Залишок ворога спішно покинув поле бою, навіть не забираючи поранених. Згодом, як все більш-менш стихло, ми групою пішли оглядати територію, де все відбувалося і вже вночі задоволений командир бату їхав на базу в новенькому "Т-80". Як на мене, лендліз почався вже тоді».

МТ-ЛБ (у народі «мотолига») радянський / український плавучий бронетранспортер.

Турове — село в Золочівській громаді Богодухівського району Харківської області України.

Бату – батальйону.

Т-80 – це танк з єдиною газотурбінною силовою установкою.

Перший тиждень

«Наступні дні до неділі повномасштабного вторгення нічим не виділялися, наші підрозділи перекатами пересувалися до державного кордону. Я навіть встиг побувати в Білгородській області, бо заїхали трохи не туди».

"Яким був моральний стан у вас та у ваших побратимів?"

«Все так само було важко, подумки кожен з нас був вдома в мирному часі, нам досі не вірилося, що це все відбувається в реальності. В 21 столітті, на перший погляд в демократичному світі, війна, така болюча та нещадна. Важко було те, що через ці події, проблеми зі зв’язком та ще й постійними обстрілами ми не завжди мали змогу подзвонити додому, через що змушували близьких хвилюватися, а це ще більше на нас морально тиснуло».

7 березня. Другий день народженння

«За багатьма перемогами ми забули головне, ми на війні, а не в грі, більше спроб не буде.

Близько 11 години ранку було замічено колону з танків та "МТ-ЛБ". Командиром роти було прийняте рішення зустріти колону протитанковими засобами, в нашому випадку це був "Джавелін".

І саме в той час, коли ми думали зустріти незваних гостей, колона заїхала в яр і ми втратили зоровий контакт.

Вибух, один, другий, стрілянина, крики. На білому снігу було видно плями крові. Ворожа колона зайшла в фланг передовому відділенню з 12 людей (ще раніше – це було моє відділення, ми всі були гарними товаришами).

Чому мої люди не почули приближення ворога? Все просто, першими їхали танки "Т-90", через розміщення двигунна на відкритій місцевості їх майже не чути. Відділенню була дана команда відступати. Треба було прикрити місце відходу, тому було прийнято рішення у складі мене, ротного, двох поліцейських та трьох хлопців зі спецпідрозділу зробити це.

Зустріли ми тільки шістьох людей з їх слів ми дізналися, що інші були поранені. Не оцінивши обстановку на гарячу голову ми побігли рятувати хлопців. Я казав раніше про танки, так ось один під’їхав до нас на відстань 20 метрів і почав палити з гармати та утьоса по нам. Першим пострілом гармати був важко поранений командир (мною було прийнято рішення про відступ), але ворожий танк так не думав та продовжував по нам стріляти. Лежачи на холодній землі я розумів що це кінець. Я тихенько дістав телефон, подивився на фото і вже після помітив, що маю зв’язок. Це був наш шанс. Та замерзлі мокрі руки не давали розблокувати телефон. Але я продовжив спроби й все вийшло, я додзвонився командиру батальйона та  викликав вогонь артилерії в свій квадрат, це був останій шанс хоча і ризикований.

Вже через 10 хвилин, які здавалися на той момент вічністю, я почув вибух, за ним другий, а згодом я побачив як кулемет яким по нам стріляли відкинуло на дерево, де він застряг.

Ворожий танк відкотився за посадку, ми побігли до низу під супровід свисту куль над головою. Сил не було зовсім. Під час переміщеня, поранили поліцейського, а він великий важкий, а я на той час важив 74 кг. В той момент я розгубився й не знав, що робити. Та доля була на нашому боці, до нас підскочив пікап в який ми почали закидувати (саме так, адже часу не було взагалі) поранених. Ми почали їхати та той танк не хотів нас відпускати й у наздогін стріляв з гармати. Добре, що всі два постріли прилетіли повз машини та ми згодом дісталися госпіталя».

Т-90 "Володимир" — російський основний бойовий танк третього покоління. .

Утьос – кулемет крупнокаліберний.

Третій тиждень

«Ми закінчили полюваня та перейшли в глуху оборону. Закріплялися в околицях Золочіва.

Все йшло за планом. Вже в самому місті ми налагодили зв’язок з поліцією (це дуже хоробрі хлопці і я радий, що маю таких друзів).

Класним було те, що місцеві жителі тягнули до нас озброєння, яке знаходили, це давало змогу поповнювати наші запаси. Був кадр один, привіз ракети від корсару, а на питання "навіщо ти їх брав" відповів: "Просто щоб були вдома на всяк випадок".

Це єдине місце, де люди допомагали нам, де майже усі були друзями. Я пам’ятаю слова сказані близькій людині "Мені соромно, що ці люди мають таку долю, що вони допомагають нам, вони не зобов'язані так ставитися до нас". Я не міг повірити, що люди від щирого серця приносили останнє для нас.

До речі, ми і зараз спілкуємося з цими помічниками, вони чекають на нас в гості».

Золочів – це містечко в Харківські області.

Корсар – протитанковий ракетний комплекс.

Другий місяць

«За наказом наш підрозділ переведо на Ізюмський напрямок, шлях якого пролягав через Червону гору– Заводи – Велику Комишуваху.

В Червоній горі ми стояли як резерв. Тоді вже почалося пекло, ворог не шкодував ракет, спати було не можливо. Кожного дня з району зосередження на бойові завдання.

Прийшла наша черга міняти розбитий підрозділ. Коли ми туди приїхали, оборона трималася на околицях міста Ізюм (було їх чоловік 15, більша частина загинула, а цілий взвод дезертирував і покинув своїх побратимів).

З самого початку все пішло не так… Ми з командиром роти їхали перші, дорогу знали на словах, нас ніхто не зустрічав і ми тихенько просувалися вперед по селу Заводи та через сто метрів в дзеркалі заднього виду я побачив мерехкотіння ліхтарика. Розгорнувшись й поїхавши назад нам зустрівся чоловік, який назвав нас "смертниками", бо ми майже доїхали до ворожого танка, лишалось якихось 100 метрів.

Прибувши на місце оборони, ми побачили, шо місця для укриття немає. Оселилися в ангарах, де стояли трактори та комбайни, який не який зхист.

За день ми змогли виявити дев’ять танків і чотирнадцять «Бмп-2», а кількість живої сили не перахувати, більше кілька сотень. Сили були не рівні, ми несли втрати кожну годину, але як тільки наступала темрява наступала тиша (за ті дні я полюбив ніч).

В першу ніч я запропонував перевести КСП роти в більш захищене та надійне місце, адже було неможливо відпочивати в колесах тракторів. Все було б просто, аби не почався обстріл та наш джип не провалився від розриву авіаракети. Дякуючи мінометникам, які приїхали на грузовій кареті ми змогли вибратися звідти живими та перевести КСП. І як виявилося на ранок – це було гарне рішення, з самого ранку як тільки взійшло сонце на минуле місце, де знаходилося КСП, заїхало 3 ворожих танки (не враховуючи піхоти) і почали все там нищити.

Саме з цього дня ворожа артилерія обстрілювала нас без зупинок. Чотири дні ми стримували наступ ворога, їм не вдавалося пройти нас, аби вони тільки знали скільки людей тримає їх наступ (нас залишалось до 20 людей). Ніхто не міг до нас доїхати. Весь цей час в нас не було ні їжі ні води.

На ранок четвертого дня, авіарозвідка доклала нам, що всі танки виїжджають з села. Ми нарахували 23 танки (як пізніше виявилося ми трималися проти танкової бригади, механізованого батальйону та дивізії артилерії ). Хтось сказав би що – це не можливо та я скажу що можливо.

Ми дуже раділи, що у нас вийшло та не довго наша радість тривала…  

Через годину на нас їхала колона танків, якій не було не кінця не краю (усі були готові зустрічати їх, думаючи про найгірше писали своїм рідним та коханим). Та вже на під’їзді до нас, ця колона звернула в яр і поїхала в сторону мосту (останього нашого шансу відійти). Міст підірвали, ми попали в оточення та у нас був час. На нас не звертали уваги, бо нас залишилось мало. Було вирішено форсувати річку Сіверський Донець, до неї пішки близько 5-6 кілометрів. Виснажені, ми добралися до точки переправи і заховалися в маленький ярок, все було б добре та за нами слідкував ворожий "Орлан-10" і через хвилин десять нас накрили касетними снарядами, а потім артилерією (мені тоді неймовірно пощастило, два снаряди розірвалися в 3-х метрах від ніг).

Усі ми ринулися до річки, люди пригали в броніках, касках, зі зброєю та течія була настільки сильна, що я власними очима бачив як тонули люди, але не міг допомогти. Коли черга дійшла до мене й я пригнув у льодяну воду зрозумів, що шось не так, я не міг вилізти, я тонув. Вчасно скориставшись потужністю течії я зміг дотягнутися до іншого берега, але далі від інших.

В той день я побував і у вогні і у воді.  Це русло річки я б назвав "10 метрів життя". Вже після ми дочекалися всіх і вирушили в довгий 25 кілометровий марш, в ході якого ворожа артилерія стріляла нам у наздогін та було все одно. До темряви, мокрі ледь живі, ми дійшли до іншого мосту, який теж був взірваний та тут нам пощастило, з того берега по нас пливли хлопці на маненьких лодках.

Вже після того як ми перепливли річку нас відвезли на відновлення».

Червона гірка  — село в Україні, у Балаклійському районі Харківської області.

Велика Комишуваха — село в Україні, у Барвінківській міській громаді Ізюмського району Харківської області.

Заводи — село в Ізюмському районі Харківської області.

КСП – контрольний спостережний пункт.

Сіверський Донець — річка півдня Східноєвропейської рівнини, що тече через Бєлгородську область Росії, Харківську, Донецьку й Луганську області України, і Ростовську область Росії.

Орлан-10 — російський багатоцільовий безпілотний авіаційний комплекс, призначений для ведення спостереження за протяжними і локальними об'єктами у важкодоступній місцевості

П'ятий місяць

«Нас перевели на напрямок село Довгеньке, де ми знову міняли ** бригаду (не повною ротою замінили цілий батальйон, а це людей 250).

Після освоєння місцевості, під час мого обходу позицій, правий ланг помітив групу людей, які виявилися росіянами. Вони прийняли нас за своїх (на той час всі ми були одягнуті як повстанці) до того ж попередили, що скоро щось почнется й порадили тікати. А в кінці запитали дорогу, ну і я підказав…на мінне поле.

На наступний день було виявленно ворожу дрг групу, яка окопалася майже у нас в тилу. Зібравши найсміливіших хлопців ми висунулися в лобову атаку, в нас не було сумнівів в успіху, бо знали що нас приймуть за своїх та підпустять досить близько. Так і вийшло, при лобовому зіткненні наша команда швидко впоралася з завданням без втрат та ще й з подарунками (трофеями).

На цьому напрямку ми змогли те, чого не змогли зробити інші. Нами було проведено контрнаступ в результаті якого ми підійшли під село Довгеньке, де знову створили умови для успішного наступу на Ізюм».

Довгеньке — село в Україні, в Ізюмському районі Харківської області

Шостий місяць

Місто Соледар.

«В перші дні як ми приїхали майже все місто було ціле. Настільки спокійно, що можна було переміщуватись по вулицям. Вже через три дні це місце перетворилося в пекло. Втрати в 93 бригаді були неймовірними, ми боролися за кожну вулицю жертвуючи кращими воїнами (в цьому місті мій підрозділ втратив кращих). Кожен день, як останній. Всі були виснажені емоційно та фізично. Серед тих, хто поповнював наші ряди, зустрічалися ті, що бажали потрапити в тил. Ми пробули там 4 місяці, поки в грудні 2022 року нас звідти не вивели».